Прохолода осіннього сонечка ніжно лоскоче моє заспане обличчя, я усміхаюсь промінчикам і   одягаю теплий халатик на ніжне, щойно звільнене від обійм покривала, тіло… знов усміхаюсь і опускаю стривожений погляд на свіже фото, що лежить на краєчку мого журнального столика. Ти дивишся на мене впевнено і проникливо, цей скамянілий   погляд заворожує мене на мить, але потім я просто злегка торкаюсь твоєї знимки вологими губами і прямую до кухні, щоб заварити собі ароматного ранкового напою. Я обожнюю каву, та найбільше на цьому світі я обожнюю тебе!))мабуть в ці хвилини я надто схожа на дурненьку двічинку-підлітка, що дико закохана у відомого на весь світ футболіста і божеволіє навіть від найменшої згадки про нього. Ось яке воно – кохання. Палке, хмільне, жагуче, тепле, світле, духмяне, ніжне, незвичне і таке чарівне. Баста…годі говорити про нього, адже сьогодні воно вже не може бути лише словами, сьогодні воно вийшло далеко за межі слів і опинилось в безодні постору. Опинилось поміж найнепередбачуваніших, найстрокатіших відчуттів, а я полинула вслід за ним, і зовсім про це не жалкую, адже воно веде мене в жадану невідомість. Ось яке Воно. А я думала то страждання, неймовірно довгі телефонні розмови, скандали, сльози і дика прив’язаність, відчуття обов’язку, відчуженості і страху через його байдужість. НІ, то не кохання, то був лише обман, лихий задум, мабуть придуманий Богом, щоб після нього почався крутий поворот зовсім в іншу сторону, поворот до тебе, невідомого мені, але тим не менш якоюсь часткою МОГО. Я вже пю ароматний наркотик сьогоднішнього настрою і щиро сміюсь до твоєю фотки, що її не випускаю з долоньок від моменту свого прокидання. Це почуття ще таке несвідоме, таке нове, таке цікаве і потрібне, воно запалює мою душу, не дає мені сумувати, хіба що за тобою…)))   але той сум вже сам по собі від щастя)). Тонкий шалик, що огортає мою шию, розвіює легенький вітерець. Осінь захоплює золотим мереживом, уста ледь схоплюють її невідомі мелодії, хочеться кричати від щастя, хочеться співати… ось і вже відриваюсь від землі, за моєю спиною виростають величезні рожеві крила, вони несуть мене ближче до хмар і я цілую їх пухнасті носики)), все це так манить, так кличе до себе знову і знову… І навіть коли ти далеко,   я усміхаюсь…бо ти є…нехай не в мене, нехай не зі мною, але ти є. і цього достатньо. Пам'ять вже більше ніколи не гортатиме сторінок минулого, я забираю з нього лише твої уроки усмішок і твоє рідне тепло…решта хай зникає назавжди…байдуже… Сонечко знову мені підморгнуло.. воно все бачить, все знає…. «Ти   ж не розповіси йому мій найбільший секрет, правда, Сонечко?» « я просто подарую йому усмішку,»- відповідає мені веселе сонце… І я знову йду назустріч осені…йду вглиб кожної своєї миті…бо зараз я щаслива!!! Я люблю ЦЕ ЖИТТЯ через тебе!!!