Його обличчя закривали обвуглені стіни старих акацій. Як і тоді він стояв і палив сигарки.
Місяць висів прибитий великим мідним гвіздком до неба.
Він гортав старі спогади, як гортають книгу. Спогад за спогадом він перелистував своє життя.
Посмішка на обличчі і смак дешевої помади на губах. Він все життя продовжував шукати своє кохання та лише брудні вуста жінок із ніжно-умілим язиком находив на вулицях свого життя. Він забивався в екстазі від їх брудних пестощів, дивився, як вони плавають в його виділеннях.
Вона не повірила, що він її кохав, а він був такий самотній на цьому острові життя. Немов Мойсей серед жидів, які готові за кожну його помилку перегризти горло.
Він вирвав старий, пожовклий із часом спогад і пом’явши викинув у смітник.
Ти пам’ятаєш, оті убогі хвилини нашого життя, що ми провили на невисоких полонинах? А я ні. Я останнім часом геть все забуваю. Забуваю навіть тебе. Тебе так давно вже не було, що деколи я думаю: а ти була? Чи все це просто моя дика фантазія? Я пам’ятаю, як ми гуляли під липневим, зоряним небом. Ми були такі щасливі, а ти, ти моя богиня, що спустилася до мене із високого Олімпу. О, чому ти від мене пішла? За що?
Деколи я вечорами думаю. Мені важко вже думати, але, але…
Чому так важко без тебе? Блукав цілу ніч по дорогах нашого життя, але так і не знайшов відповідь ні на одне своє запитання. Чи може відповідей нема? А що тоді є?
Є повна відсутність тебе…
Дивно, шуршить росяна трава під ногами. Невже так важко жити без тебе на світі? Так важко. Аж занадто важко. Це я лише тепер зрозумів. Тоді коли ти пішла…
Вишневі зорі і абрикосові мрії ніжно пахнуть у кутку моєї хати. Нашої хати. Їх ще ти докупи зібрала і перев’язала нашим життям. Їх запах ранкових зірок до тепер ще нагадує про тебе. Про ті часи коли ти ще не пішла…
Але ти пішла. Чому? до тепер я не знаю. життя не мов казка, але хіба казка так закінчується. Так, як ти? Ні! Це не справедливо! Чому ти, а не я?!
Дощ ніжно падав перед моїм носом ще трохи і я був би мокрий, та я сидів на сходах, і пускав дим у сріблясті каплі, що так тихо падали на землю. Можливо ти не пішла. Але тоді де ти?
Бувають хвилини коли мені стає нестерпно самотньо, і я беру кошик в руки, і йду в ліс по гриби. Люблю шкандибати по старих, перепрілих дубових листках та жолудях. Вдихати на повні груди запашне повітря. Як в небі літають маленькі метелики. Я так ніколи не буду літати. Папороті під вагою власних, мокрих листків згинались аж до низу, до шаолу. Трава важко хрускотіла під ногами. А як було добре тоді – давно.
Їду сам не знаю куди. Забагато спогадів, забагато темряви.
Темрява німа. Йду по темних алеях і ти біля мене. Вітер співає у кронах дерев мелодійні ноти. Вони опадають нічними привидами у сріблястих сутанах місяця. Ти тоді так і не повірила у мої слова і я пішов. Пішов у ніч залишаючи за собою вогняні сліди. А ти могла . ти могла. А тепер я просто людина- фенікс. Який нічого не має навіть душі…
Дим від сигарки піднімався наче сірий змій у небо. Кожен поклоняється змію. Він це знав, як і змій, що він йому поклонився.
Він сам надів на себе терновий вінок, але це так було давно, а тепер він такий самотній, такий самотній, що немає навіть кому про це розповісти.
Мама, мама. – вирвалось щось не повністю зрозуміле і сильно вдарилось по асфальту.
Але чи була у нього мама? Мама яка більше думала яка вона хороша! яка вона розумна і правильна? Вона ніколи не бажала його запитати: як йому? Душа в кайданах гордині – хіба це мама? Це вона його навчила одягати маску Монтекріста. О, він був хороший учень.
Він це зробив давно, але це було ще тоді коли вона ще вірила в нього. Коли говорила, що кохає, а потім почався шлях який називається драбиною до пекла. Всього триста тридцять три сходи. 333 години життя які ти жертвуєш на спуск до пекла.
Ти бачив Фламуса? Я бачив…
Сигарка догоріла обпаливши кінчики пальців та він це не відчув, як і те що почав падати дощ.
Спогади захопили його свідомість немов два міцні велетні.
Високі стіни замку розрізали своїми погризеними краями глазурове небо.
Я радий. Радий бо ти біля мене.
Ми йшли до замку який розкинувся в старій дубраві. Дуби від старості немов діди посутулились, і таке враження, що ось-ось, і впадуть. Ми йшли дорогою і сонце пекло наші спини.
Відвернись. Попросила сміючись ти мене.
І наділа тонесеньку сорочку на голе тіло. Мені теж було спекотньо та я уже зняв все, що можна було зняти. Ми знову пішли сміючись і поїдаючи помаранчи.
- Ще далеко?
- Та ні сонечко, а що ти втомилась?
- Ще ні.
Твоя посмішка завжди мене зачаровувала ще тоді коли я тебе перший раз зустрів і теж біля цього замку. Але тоді він був живий і в ньому жив твій батько.
Якби ти знала, що я не відпускаю твою душу в Рай, що я продав свою, щоб бути вічно біля тебе. То мабуть ти мене б зненавиділа…
Але ми йшли по старій дорозі, я бачу сліди від рицарських ніг і від босих теж. А ти не бачиш. Ти не знаєш, що йдеш поряд із людиною-феніксом і , що ти вічна, вічна душею яку я не відпускаю, яку я не можу відпустити навіть якби і зумів…
Ми дійшли до старого фонтану і сіли на лавочку. Із старого позеленівшого із роками, кам’яного гнома виривалась холодна вода. Вона своїми краплями оросила наші втомлені обличчя. Ти така була тоді прекрасна! Тисячі брильянтів на ніжній шкірі переливалися у променях жовтого сонця. Ти мовчиш, ти мовчиш, а я вустами ніжно збираю кожну краплину із твого обличчя.
Ти, як завжди не повірила, що я тебе кохаю…
А я потім зник, щоб знову повернутись…
Чому він приходить коли дощить? Не знаю. Хоча сам він цього не любить. Це остання його сходинка у низ, а що потім – гіркі спогади.
Чому я на це пішов? Тому що колись кохав. Деколи я задумовуюсь – а чи ти існувала насправді, чи це просто моя видумка?
Я вже і сам не знаю, що є справжнім, а що є видумка?
Поле, безкрає поле наче світові води і трава, трава немов пісні солов’їні. Шелестить на долонях. Потопаю в ранковій росі і метелики розлітаються синім покривалом в сторони. Кленові листки розсипались по траві немов золоті сліди на просторі життя. Лечу душею і повзу тілом. Іду за твоїми слідами в невідому далечінь, а сонце стікає розплавленим соколом мені на плечі і на очі.
Духмянить спантеличений вітер і ти десь там далеко танцюєш із журавлями танець.
Ти наче лісова мавка, ні! Красивіше!
На деревах висять скелети почорнівші з часом. Ти занадто далеко заходиш на чужу територію. Так далеко ти ще не заходила.
Кличу тебе по імені та назустріч вибігають лише зграї сірих зайців – кричачи – вона померла!
Мене немов зварили і викинули псам на поживу.
Ти не можеш вмерти!!!
Так що від голосу осипались плоди на яблунях. Яблука червоно-жовті падають на землю і розбиваються на друзки. Тихо лиш чути, як кров вибризкують поранені яблука. Вона наче рубіни переливається під сонячними променями. Я не можу зрозуміти чи це сон чи ні. Можливо сон, але бачив цей сад Смерті і кусав ці яблука! Це Фламус любить вішати людей на яблунях. Але чому вона до нього йшла?
Колись ти мені казала, що у мене має бути велике серце. Та я лише посміхнувся.
Нова сигарка задимилась. Невже колись я був старим, як в тому жовтому спогаді? Чи це просто ще одна видумка? Чи це теж видумка, що я тут стою і палю цигарку під дощем, біля старого могильника? Весняні роки і бузковий цвіт твоєї маєчки. Я був тоді весь твій. Я віддав себе тобі цілком та ти не взяла. Ти не повірила у те, що таке можливо. Я наче тепер бачу твої ніжні очі і пшеничні моря.

Остання сходинка – сама важка.
Я переживу, як і тоді, як і завжди. Скільки раз я проходив цей шлях? Не знаю. Починав ще тоді коли кров була на вагу стального меча, а життя забирали стріли та отрути, а тепер, тепер світ віртуальних гейш і байтових героїв. Я помираю і відновлююся наче фенікс. Я старію, перетворюючись у груду гнилих кісток, а потім у дитя. І це все заради тебе, весь цей період, ці 333 години я шукаю тебе… деколи я думаю, що знайшов тебе, але приглянувшись краще бачу, що це не ти.

Я немов дервіш блукаю по світові шукаючи істинну тебе та знаходжу лише Руїни свого кохання.
Я ніколи не відчував так погано себе, як тоді, коли ти промовила: «не вірю…». А я тебе кохав. Можливо лише один на цьому світі. Але ти не вірила. Я все тобі дав. Я ходив наче тінь і наче тінь зникав.
Я мав силу, гроші, владу. Змій щедрий. Та не мав уже душі.
Я оберігав тебе краще від твого янгола. Я виніс тебе із палаючого замку і перший стрибнув у море коли ти потопала. Я в кожному шелесті повітря був біля тебе. Деколи я відчуваю, що це просто сон. Не може така, як ти жити на землі. Шукаючи тебе серед африканських пісків я знаходив лише посірілі із часом образи. 333 днів, щоб вирости і померти. Не так і багато і тепер лягаючи у могилу, щоб померти і народитись, я думаю моя мила богине чому навіть коли ми померли ми так далеко один від одного. Я ліг в труну, а через 333 години на кладовищі знайдуть немовля. А всі ці 333 години я буду біля твоєї могили на відстані 40 метрів. 40 метрів до кохання
Та до нього прийшов Янгол і забрав до себе. І тепер на хмарах він плаче і головне він зрозумів чому вона йшла до Фламуса. 40 метрів до кохання…


В. Бичків
Вересень
2006